– Не знаю.
Дівчинка починає плакати.
Вона на межі істерики.
Грант нахиляється ближче до батька. Тепер він ніколи не забуде запах крові.
— Па, — шепоче він, — це я, Грант.
Руки його батька все ще стискають кермо.
– Прошу тебе, зроби хоч щось, якщо… якщо з тобою все гаразд. Якщо ти мене чуєш. Видай хоч якийсь звук.
Він так ніколи і не відійде від цього мовчання.
— Що сталося, Гранте? — Знову подає голос Пейдж.
– Я не знаю.
– А з татком усе гаразд?
Очі хлопчика наповнюються сльозами. Він намагається придушити схлипування, але це не вдається. І він довго ридає, лежачи поруч із сестрою на покритому розбитим склом даху.
* * *
Мотор нарешті замовкає.
Останнє колесо зі скрипом завмирає.
У розбите скло задує холодне гірське повітря.
Грант розстебнув ремінь безпеки сестри і допоміг їй вибратися з сидіння, і тепер вони лежать на стелі автомобіля поряд, обійнявшись і тремтячи.
Повітря наповнене ароматом вологих хвойних дерев. Йде дощ, і краплі барабанять по шару голок у лісі та дном «Імпали».
Передня фара тьмяніє і перетворюється на ледь помітну точку світла.
Хлопчик не уявляє, скільки часу вони лежать у перевернутій догори колесами машині.
— Чи можеш ще раз перевірити тата? — Запитує Пейдж.
– Я ногою не можу рухати.
– Чому?
— Вона болить і оніміла.
У темряві хлопчик знаходить руку сестри та стискає її.
— Ти думаєш, татко помер?
– Не знаю.
– А ми теж помремо?
– Нас хтось знайде.
– А якщо ні?
— Тоді я виберусь на гору і сам знайду когось.
– Але ж у тебе болить нога.
– Якщо буде треба, то я зроблю.
– А як називається, – питає дівчинка, – коли в тебе немає ні мами, ні тата?
– Сирота.
Гранта охоплює ціла купа викликаних страхом емоцій. У нього виникає стільки запитань, що йому здається, ніби він зараз потоне.
Де вони житимуть?
Хто купуватиме їжу?
Одяг?
Йому що, треба шукати роботу?
Хто вкладатиме їх у ліжко?
Хто готуватиме?
Хто змушуватиме їх їсти правильну їжу?
Хто відправлятиме їх до школи?
— То ми тепер такі, Гранте? — Запитує Пейдж. – Ми що, тепер сироти?
— Ні, Пейдж, ми брат і сестра.
– А що коли?
— Що б не трапилося, я про тебе подбаю.
– Але тобі лише сім років.
– І що?
— Ти навіть складати не вмієш.
– Зате ти вмієш. А я інше вмію. Ми зможемо допомагати одне одному. Як мама та тато раніше.
Грант повертається в темряві – зараз його обличчя всього за кілька дюймів [4] від імені сестри. Її подих злегка пахне м’ятною жуйкою. Воно приємно зігріває йому щоку.
— Не треба боятися, Пейдж.
– А я боюся, – голос дівчинки переривається.
– Я не дозволю, щоб із тобою щось трапилося.
– Обіцяєш?
– Обіцяю.
— Поклянися.
— Клянуся тобі, Пейдж. Я захищатиму тебе.