– Що ти там пишеш? – поцікавився Мортон.
– Май на увазі, я ще не встановила, де ти харчуєшся у вихідні дні, але з початку цього року в моєму розпорядженні дані про сімдесят дев’ять задокументованих візитів до «Сабвей».
— Бенінгтоне, кращого розслідування я в житті не бачив.
– І маю для тебе ще кілька цифр.
Грант нарешті здався і відклав роботу.
— Чудово. Говори.
– Сорок. Триста шістнадцять. І, Боже, тисяча п’ятсот вісімдесят.
— Можеш не продовжувати. Мене це не цікавить.
– Сорок – загальний час очікування сендвіча, триста шістнадцять – кількість скибочок сиру, які ти з’їв цього року, і, нарешті, тисяча п’ятсот вісімдесят – це кількість тефтель, що розлучилися з життям за час твого геноциду страв псевдоіталійської кухні у дві тисячі одинадцятій.
– Звідки в тебе ці цифри?
— Гугл та основи арифметики. «Сабвей» тебе що, спонсорує?
— Гарний ресторан, — відповів Грант, повертаючись до свого комп’ютера.
– Це не ресторан, а фаст-фуд.
Мортон чув, як у далекому кінці кімнати ніс комусь мозок по телефону сержант. В іншому столи та стільці у приміщенні були практично порожні. Єдиним, крім них із Софі, детективом на поверсі був Арт Доббс, який вів по телефону тиху і цілком цивілізовану розмову.
Грант пробіг очима результати пошуку, які налічували понад сто тисяч влучень.
– Щоб тебе! – промовив він.
– У чому річ?
– Не подобаються мені ці результати пошуку. Хлопець поводився напрочуд тихо для людини, яка любить жбурляти грошима.
Мортон додав «адвокат» до ключових слів і спробував ще раз.
Цього разу він отримав двадцять вісім сотень результатів, причому перша сторінка практично повністю зайнята сторінками адвокатських контор.
— Вів? – перепитала Софі. — А ти не поспішаєш?
— Він числиться в зниклих ось уже … — Грант глянув на годинник, — сорок дев’ять годин.
— І все одно існує ймовірність, що він поїхав з міста і нікого не повідомив.
– Ні, я зранку переговорив із людьми, які його знали. Вони характеризують його як людину, яка любила погуляти, але й працювати теж вміла. На ранок у нього призначено суд, і мене запевнили, що Сеймур ніколи не дозволяв своїм «пустощам» втручатися в роботу. Він один із найкращих судових адвокатів у Сіетлі.
— Я про нього ніколи не чула.
– Це тому, що він веде цивільні справи.
— І все одно він міг піти у загул. А зараз зализує рани в якомусь випендрежному готелі.
– І все-таки цікаво… – зауважив Грант.
– Що саме?
– Що твій втрата – як його там звуть?
— Тальберт.
— Що цей Тальберт був таким же любителем кутити і трудитися. Забудовник Багач. Душа компанії. Скільки вона вже не виходить на зв’язок?